ГОРОДОК

Поглянь: на карті України -

Благословенний острівок,

Поділля славного перлина -

Розкрив обійми Городок.

 

Приспів:

Городок, Городок,

Чарівний острівок.

Гарне місто і люди чудові.

Є ріка і ставок,

І вишневий садок,

І розплетені коси вербові.

 

Садами щедро оповитий,

Родючі землі - рідний край,

За містом колоситься жито,

І свіжий пахне коровай.

Приспів:

 Як неба чистого зіниці,

Благословивши новий день,

Твоїх церков дзвенять дзвіниці,

Й з костьолу - відголос пісень.

Приспів:

Добра і щастя, миру й волі

Всім землякам бажаю я.

Мій Городок, моя ти доле,

Вітчизно славная моя!

Приспів:

 Тетяна Чеховська, с. Зверхівці

 

Я слова сплітаю у рядочки…

Прості слова, такі прості слова –

Як барвінкові голубі віночки.

І б´є ключем поезія жива.

 

Я не чекаю почестей і слави,

І від гордині в стороні стою.

Я вдячна Богу, що я маю право

Так виливати душу вам свою.

22.01.2018 р.

 

Народилася я 16 квітня 1967 року у селі Зверхівці Городоцького району Хмельницької області.

Якщо починати здалеку, то прадід мій виїхав у 1900 році в Америку, щоб заробити грошей і відсудити в сестри незаконно привласнену нею землю після смерті їхньої матері (отже, боротьбу за справедливість я успадкувала саме від нього).

Дід мій воював проти німців у Другій світовій війні і отримав три кулі від снайпера - він дивом вижив і потім багато що розповідав мені, малій, про війну. Думаю, від нього в мене - гарне почуття гумору.

Мати моя (нині вже покійна) була вчителькою молодших класів, хоча працювала за спеціальністю недовго – через хворобу. І вже тепер я помічаю, що з роками стаю все більше схожою на неї як зовні, так і якимось особливим потягом до мистецтва.

Батько працював у колгоспі бригадиром рільничої і городньої бригади. А ще… він писав вірші. От звідки в мене любов до поезії! Свого часу його вірші друкувалися у районній газеті «Прапор Ілліча». А для мене поезія відкрилася саме з його вірша про Лесю Українку. На жаль, він його не пам´ятає, хоч дуже гарний був вірш. Я була тоді ще зовсім мала (може, років п´ять було), але, як зараз, бачу в газеті фото поетеси і пам´ятаю такі рядки «Тече, як завжди, мирно річка Случ… Землячко мила, люба поетесо!...»

Ці рядки мене тоді дуже вразили. Такі прості слова, а як ними можна все сказати!

Минали роки… Школа, училище, сім´я, робота, господарство… Деколи щось із глибини душі виливалося на папір, але не хотілося з кимось ділити особисте. Хоча десь у 1980-1985 роках у районній газеті було надруковано два моїх вірші. Один із них – «Україні» - через кілька десятків років став піснею, мелодію до якої написав у 2017 році композитор із Харківщини Микола Ведмедеря. А другий вірш увесь не пам´ятаю. А з того, що залишилося в пам´яті, склала інший вірш, який також став піснею «Батьківщина моя неозора».

Напевно, так треба було розпорядитися долі, щоб дарма не витратила й не розгубила я свого таланту – щоб змогла написати щось більше і сильніше. І коли я залишалася десь на самоті – завжди створювала-співала свої пісні (і веселі, і сумні – залежно від стану душі).

Настали сумні й переламні події 2013 року… Протест студентства, побиття людей, кров, рани, плач і розпач… Підло, підступно нас зрадила влада. Було гірко і боляче на душі. Хто б міг подумати, що таке може статися у нашій країні…

Люди не витримали – повстали. Майдан… Перші жертви. Нігоян, Жизневський, Вербицький… і 72-річна бабуся на колінах у Хмельницькому під СБУ. Розстріляна. Страшно, що люди «докотилися» до того, що могли стріляти в беззбройний народ, у дітей і стариків!

Жалію, що не поїхала тоді на Майдан. Соромно сказати – але не було на кого залишити господарство: 4 корови – хто би їх доїв без мене? Соромно, але з них ми виживали.

Потім – Крим! Безпорадність нашої влади. Бездіяльність чи безвихідь? Досі незрозуміло… Далі – війна, неоголошена, «гібридна», огидна і підла.

Перші жертви. Боліло серце від усього, що впало на плечі мого народу. І, хто знає, якби не добровольці – чим би зараз нам усе це вилилося…

Але кінця поки що, на жаль, немає. Ми – обманутий, бідний народ. Нас кривдили роками, віками. Залякували і катували, морили голодом і тюрмами. А ми – виживаємо. На зло усім ворогам.

Був серпень 2014 року. я пасла корів на пасовищі – одна на ціле поле, бо вже й не тримають люди корівок у селі: самі пенсіонери залишилися, а їм важко доглядати господарство.

Саме у полі я давала волю своїм почуттям: співала і плакала… Тоді і почалася моя творча стежина – у майже 50-річному віці почала серйозно писати вірші.

Уявіть лише: серпневий туман, поле, тиша, тепле проміння пробивається крізь дрібні хмаринки, а десь у вербах якась пташина, ніби згадавши, що ще не прийшла холодна осінь, вирішила пощебетати десь у вербах.

Рай! Тиша! І… смуток. Бо десь на Сході – війна… Наша війна, яка стосується кожного, хто має серце і здоровий глузд. Кожного, хто любить оцей ранок, цей туман, цю пташку, свою Україну.

Десь гинули наші діти – наші! Чужих дітей на війні не буває.

Невже отак просто можна розстріляти світанок?! Невже просто натиснути на курок, знаючи, що обірвеш чуже життя? Просто зробити постріл із «Граду» і зруйнувати цілі будинки з людьми, скалічити дітей, жінок, стариків? Просто?! І брехати усьому світу, що «їх там нєту»…

Боляче.

От і писалося – крізь сльози. Дивилися новини по телевізору з чоловіком і кожен відвертався у свій бік, бо текли сльози…

Гинули молоді хлопці – цвіт нації, Герої.

Коли йшла доїти корову – світу не бачила: заливалася слізьми. Душа кричала і плакала. Хотілося ділитися тим болем з людьми, бо коли розділене горе - не так пече в грудях.

Свої вірші пробувала читати знайомим, друзям – плакали! Значить, не даремно пишу – проймає.

Написала вірш «Схаменися, брате!». Вирішила віднести його в редакцію нашої районної газети «Городоцький вісник».

Коли зайшла в приміщення редакції, побачила на дверях різні таблички: «Директор», «Коректор», «Кореспондент», «Бухгалтер»… Думаю: до директора не піду – хто знає, може, якийсь дуже серйозний, строгий чоловік, а я тут зі своїм листочком. Іду до коректора. Зайшла – сидить така білява, мила, тендітна жіночка (ото якраз і була моя теперішня подруга Світлана Кельбус). А я вся така обдіта, з базару (продавала сметану і молоко). Подаю їй свій листочок, кажу: «Ось написала вірша, може, вам підійде, щоб надрукували в газеті». Почала було сама читати з листочка:

Ой, то не небо всіяне зірками,

І то не вітер плаче між ланів –

То Україна вкрилася вінками,

Хоронячи своїх синів…

 І розплакалася… Далі не змогла читати. Світлана Анатоліївна (так її звати, пізніше ми вже познайомилися) сказала, що вірш гарний, приносьте ще.

І я пішла. І вже в автобусі, по дорозі додому, я писала наступний вірш з окремою історією:

12 січня 2015 року в Городку, коли я продавала сметану в молочному павільйоні, підійшов до мене мій чоловік і каже: «Там хлопчина грає на вулиці, має скриньку для грошей. Я вже в одну кинув гроші, а для нього не вистачило…»

Я йому сказала, що як вийду на вулицю, то обов´язково кину в скриньку тому хлопцеві. І ось я виходжу і чую, як він грає гімн України… Сльози застелили мені світ білий. Я підійшла до нього і поклала гроші в скриньку, але через сльози нічого не бачила – тільки що молодий хлопчина.

І пообіцяла собі, що напишу про нього. Вдома спитала в чоловіка: «На чому той хлопець грав?». На флейті. Так народився вірш «Соло для флейти». І знову я понесла в редакцію свій листочок з віршем.

Цього разу в тому ж кабінеті я зустрілася з такою ж милою і привітною жіночкою, як Світлана (так я вже тепер її називаю). Це була директор-редактор районної газети Алла Миколаївна Рибак.

- Ось такі вірші нам ця жіночка приносить, - сказала тоді Світлана до Алли Миколаївни.

А я віддала листочок і вже виходила з кабінету, коли почула: «А де Ви працюєте?»

- Сметану продаю на базарі… - відповіла я вже з кінця коридору.

І так було й надалі: сльози, вірші, сльози, вірші…

Тоді надрукували перший мій вірш, другий, третій…

Якось прийшов до мене батько і сказав: «Прочитай, що ти там написала».

І я почала читати…

Йому так текли сльози, що він сказав: «Досить! Не читай далі! Де ти взяла таких слів, щоб так передати все у віршах?!»

Я відповіла: «Не знаю. Воно само якось мені приходить…»

Ось так я писала, носила в редакцію, а часом читала в автобусі, на базарі – ділилася з людьми своїми переживаннями. І люди оцінили, їм подобалося. Хтось дивувався, бо знав мене давно, а те, що пишу вірші, було несподіванкою.

Мій чоловік, діти, внуки, зять, невістка – усі читали, переживали разом зі мною.

Я дуже вдячна усім, хто підтримав мене тоді: Аллі Миколаївні, Світлані Анатоліївні та усім рідним і знайомим!

А ще ми усім селом збирали продукти харчування на АТО. Маю подяку від Миколи Володимировича Зацерківного - голови організації «Волонтери Городоччини».

Якось онуки показали мої зошити з віршами своїм вчителям у Сатанівській школі, де вони навчаються. І тоді педагоги організували творчий вечір, на якому діти читали мої вірші. Захід був настільки зворушливим, що я не могла й слова промовити від хвилювання… Дуже їм вдячна за той вечір і, думаю, ще буде нагода для подібних зустрічей, на яких ми разом будемо читати вірші і співати пісні.

Дивно, але щоразу, як напишу новий вірш, думаю: ну, це вже останній, про що я ще можу написати?..

Якось дочка сказала: «Мамо, а волонтерам ти ще не написала».

І я написала. І чорнобильцям, і ветеранам, і до Дня інваліда…

А Світлана все заносила в комп’ютер – на збірку назбираєм!

Я думала тоді: «Про яку збірку вона говорить? Де я візьму стільки віршів?»

І от у 2017 році вийшла перша моя збірка «Кричала-плакала душа». Кошти назбирали з допомогою добрих небайдужих людей, а надрукували у районній друкарні на чолі з Анатолієм Польовим. 160 примірників вийшло. Половину цих книжок А. Ференс (підприємець, волонтер) відвіз на фронт бійцям, а другу половину роздали друзям і знайомим. Тоді кореспондент нашої газети Юрій Коваль написав статтю про мене. Переглядала якось збережені газети і прочитала, як він написав «видала свою першу збірку». Як він знав, що незабаром буде наступна? Я цього не знаю. Так розпоряджається доля, щоб я писала.

Чоловік мій сказав: «Пиши вже про любов». І скоро світ має побачити збірка під назвою «Вірус любові». А ще дитячі збірки «На веселому городі» та «На веселому подвір’ї», а ше гуморески, сатиричні твори…

А ще пісні…

Раніше співала, занотовувала слова у зошит, а мелодію просто тримала в пам’яті. Тепер чоловік мені купив планшет – є звукозапис!

Приходжу до Світлани, співаю з планшетом на два голоси, сміємося – артистка!

А раніше вдома співала… з сепаратором - коли переганяла молоко на сметану. Справді, ніби вдвох співали з ним: я – першим, сепаратор – другим голосом (жартую, але ж так і було).

А потім у колі моїх знайомих з’явилися композитори Микола Ведмедеря та Іван Пустовий із Хмельницького. Пан Микола написав музику до моєї пісні «Молись, козаче, за Україну» і вислав мені ноти поштою. А я пішла з тими нотами до Городоцької музичної школи, щоб хтось заграв цю мелодію. Там я познайомилася з Галиною Гуменюк – теперішнім директором музичної школи. Коли Галина Володимирівна зіграла на піаніно мелодію, то ми обидві плакали від тих емоцій – як просто і гарно: слова і музика! І народилася пісня. Чудова! Колектив педагогів музичної школи виконав цю пісню потім на захисті звання «Народного». Галина Володимирівна записала ноти ще до двох моїх пісень «Ти маєш жити, сину» і «Моя ти вільна і незалежна».

А потім ще Іван Пустовий записав ноти (ми переслали йому через інтернет запис мого голосу) до однієї пісні. А Микола Ведмедеря вислав ще мені ноти на 11 пісень.

Браво, маестро! І – дякую! Дякую усім – що підтримали.

Щиро дякую і Наталі Ярошевській, яка записала музику до двох пісень, а церковний хор, яким вона керує, співав мою колядку у храмі протягом різдвяних свят. Щиро вдячна! Велике досягнення!

І все мені пишеться, і все мені співається про любов, про дітей, про онуків, про Україну…

Якось побачила, як виноград ніжно повився по калині – і вже співаю: «Обнімав виноград ніжно плечі калині, і їй снились не раз ті його очі сині…»

Отака історія.

Але вона не закінчується: може закінчитися зошит – купимо другий, може закінчитися паста в ручці – замінимо.

Не закінчується тільки історія…

Ніколи не пізно починати жити по-іншому. Так, щоб бути щасливою людиною!

Можна і в 50 років починати все спочатку або продовжувати розпочате.

Бажаю всім успіху! Любові і добра! А найголовніше – МИРУ!

З чиєїсь легкої руки –

Святі слова довіку й нині:

Героям слава! – навіки,

Навіки – Слава Україні!

22.01.2018 р.